Сучасна кривава війна Російської Федерації проти України – це не тільки навала буками, градами, літаками й танками, майже двома сотнями тисяч загарбників. Це безцеремонне вторгнення у свідомість своїх і наших громадян з метою їх дезінформації та дезорієнтації, поширення російської мітотворчості. Рішуче протистояння російським історичним мітам є важливим завданням на злобу дня.
Міт № 1. Сучасна Україна – штучний політичний продукт імпровізацій більшовицького вождя В. Леніна.
Вести мову так – не пам’ятати цілі пласти русько-української історії. Нібито ніколи не було великої східноєвропейської держави Русь зі столицею в Києві, ядро якої утворилося на південноруських, або українських землях, де проживали поляни, деревляни, сіверяни, а поруч з ними уличі й тиверці, білі хорвати та дуліби (а це терени сучасних наддніпрянських та західноукраїнських земель). Руська держава утворилася в 882 р., тобто тоді, коли Москва ще не наклюнулася (нагадаю, заснована в 1147 р.). Цікаво, що саме за часів Русі став використовуватися й знак київських князів – Тризуб, який відродився як державний символ у ході Української революції 1917– 1921 рр. Вести мову в річищі московської міфотворчості – не знати, що після Русі розвинулась її спадкоємниця – Галицько-Волинська держава, яка в ХІІ–ХІV ст. об’єднала галицькі та волинські землі, затим і Київ та підтримала процес русько-українського державотворення. До речі, саме за часів Галицько-Волинської держави зародився ще один символ – руський, золотий лев у синьому полі. Ці кольори знову постали в ході «Весни народів» – європейської демократичної революції 1848 р., коли українці Королівства Галичини й Володимирії підняли у Львові свій синьо-жовтий національний прапор. А як не згадати козацьку державу Богдана Хмельницького, створену під час Національно-визвольної війни українського народу середини ХVІІ ст., що об’єднала велику територію в межах Брацлавського, Київського та Подільського воєводств. Варто пам’ятати соборницькі прагнення не тільки Богдана Хмельницького, а й інших українських гетьманів-державників – Івана Виговського, Петра Дорошенка, Івана Мазепи, які прагнули утвердити свою булаву на лівому та правому берегах Дніпра. Характерно, що Гетьманська Україна мала історичний зв’язок з Вольностями Війська Запорозького низового, де набули поступу традиції свободи, демократичних та самоврядних засад. Прикметно, що творці російського міфу не хочуть згадувати й утворення незалежної УНР у січні 1918 р., засновану в межах 9 українських губерній. То до чого ж тут кремлівський диктатор В. Ленін, який пішов на утворення спочатку альтернативної радянської УНР у Харкові, що затим прийняла назву Української СРР/Української РСР у складі СРСР, як союзної республіки з формальними державними атрибутами.
Отже, сучасна незалежна Україна, відроджена в 1991 р. внаслідок розпаду СРСР, має понад тисячолітню державно-політичну традицію.
Декан історичного факультету,
професор кафедри історії України Сергій Світленко
Міт № 2. Степова Україна – це «Новоросія»
У 2014 р. із темряви історичного небуття знову виринув старий російський історичний міф про те, що Степова Україна є нібито «Новоросією». Насправді ж залюднення південноукраїнських земель розпочалося далеко задовго до того, як тут утвердився російський імперський режим. Є всі підстави вважати, що в 1775 р., в рік ліквідації Катериною ІІ Запорозької Січі, цей край не являв собою «Дике поле». Навпаки, у Запорозьких Вольностях, які охоплювали значні терени центральних та південних українських етнічних земель, проживало від 100 до 250 тис. осіб, які мешкали в містах, містечках, слободах і селах.
Вельми помітну роль у господарстві запорожців відігравали зимівники – багатогалузеві господарства фермерського типу, що базувалися на вільнонайманій праці. Цей тип господарювання був прогресивнішим, ніж поміщицькі господарства з примусової працею закріпачених селян. Таких зимівників у запорожців налічувалось 5 767, зокрема в Самарській паланці – 1 158, у Протовчанській – 1 100, в Орільській – 841. Варто пам’ятати, що запорозька волелюбна спільнота об’єднувала не тільки етнічних українців, котрі складали серед місцевого населення більшість (у 80-х рр. ХVІІІ ст. – майже 74 %). Запорозька Січ приймала й представників інших етносів: поляків та литвинів, молдаван та волохів, сербів та угорців, вірмен та грузинів, тощо.
Прийшовши на землю запорожців, російська армія, а це 8 полків регулярної кавалерії, 20 гусарських і 17 пікінерських ескадронів, 10 піхотних регулярних і 13 донських козацьких полків зі значною артилерією, всього не менше 45 тисяч військовиків, діяла підступно й зухвало, оточивши Запорозьку Січ, а до того взявши фактично в заручники сім’ї запорожців. Ліквідувавши Січ, Російська імперія розпочала наступ на запорозькі зимівники, примусово зганяючи зимівчан із місць проживання; руйнуючи їх традиційний спосіб життя; здійснюючи широкомасштабну поміщицьку колонізацію понад 13,2 мільйонів десятин земель; насаджуючи кріпацтво; ліквідуючи паланки – адміністративні округи Вольностей і проводячи адміністративно-територіальну реорганізацією; утверджуючи в краї владу імперської еліти: родового дворянства, чиновництва, офіцерства, заможних поміщиків; сприяючи русифікації освіти, культури, духовного життя запорожців.
По-різному називалися імперські адміністративно-територіальні одиниці в Степовій Україні: Нова Сербія; Слов’яносербія; Азовська і Новоросійська губернії; Катеринославське намісництво; знову Новоросійська губернія; Катеринославська; Миколаївська; Таврійська губернії; Новоросійське та Бессарабське генерал-губернаторство, але сутність одна – це структури чужої імперської влади, яка вже зазнавала поразки. І спроби відновити це владарювання в центральних та південно-східних областях України приречені на провал.
Адже Степова Україна зі своєю вільнолюбною людністю, самобутньою культурою та історичною традицією – не «Новоросія».
Декан історичного факультету,
професор кафедри історії України Сергій Світленко
Міт № 3. Українці й росіяни – один народ
Задля обґрунтування своєї військової агресії проти незалежної України, сучасні російські ідеологи й політики активно використовують історичний міф «про українців й росіян як один народ». Проте різноманітні історичні джерела переконують, що ця міфотворчість не витримує критики. Візьмемо, приміром, безпристрасні свідчення західних європейців та й самих росіян, опубліковані свого часу Володимиром Січинським у книзі «Чужинці про Україну», що свідчать про зворотне. Той факт, що українці усвідомлювали себе окремим народом, помітив великий французький письменник-просвітитель Вольтер, який в 1731 р. видав свою знамениту «Історію Карла ХІІ» (до кінця ХІХ ст. перевидана понад 100 разів!). У ній чітко засвідчено: «Україна завжди прагнула до свободи…». Вельми цікавими є «Memoires secrėtes sur la Russie» («Секретні спогади про Росію») француза за походженням, який служив у Росії в 1762 – 1802 рр., Шарля Франсуа Масона, котрий писав: «Козаки не мають нічого спільного з росіянами, хіба що грецьку релігію і зіпсуту мову. Їхні звичаї, навпаки, спосіб життя, їжі, війни – цілком відмінні, коли не брати під увагу загальних схожостей, які завжди існують між межуючими народами. Козаки є далеко гарніші, вищі, активніші, зручніші, вигадливіші й особливо далеко чесніші за росіян, менше звиклі до рабства». Цікаво, що відмінності між двома сусідніми народами усвідомлювали й самі росіяни. Так, російський чиновник і літератор Павло Сумароков у своїх замітках «Досуги крымского судьи» (1803) записав свої враження, коли вперше вступив на українську землю: «Інші обличчя, інші звичаї, інший одяг, інший устрій і чую іншу мову. Невже тут межа імперії? Чи не до іншої в’їздимо держави?». Інший росіянин, поет, драматург та мемуарист Іван Долгорукий у «Дневнике путешествия в Киев в 1817 г.» (1870), переїхавши московсько-український етнографічний кордон у Сівську зазначав мовні, звичаєві, церковно-обрядові, архітектурні відмінності українців від росіян. Прикметно, що І. Долгорукий відверто визнав, що Україна не почувається щасливою під Росією, що Україна «змучена, терпить різні тягарі і почуває цілковито – втрачену свободу колишніх віків». Промовистими є оповіді визначного німецького ученого, засновника антропогеографії й мандрівника Йоганн Георга Коля, який в праці «Die Ukraine, Kleinrussland» (1841) про свою подорож від Харкова до Одеси і далі до Перемишля неодноразово торкався взаємовідносин між українцями і москалями, вказуючи на різницю поміж ними. Зокрема, німецький мандрівник помітив: «Українці дуже погані російські патріоти. Властиві москалям любов і обожання царя є для українців цілковито чужі і незрозумілі. Українці слухають царя, бо інакше не можуть, але його владу вважають чужою і накиненою». Всі ці факти було б вельми корисно знати ініціаторам і виконавцям жахливої геополітичної авантюри, якою є широкомасштабна війна розв’язана Російською Федерацією проти України.
Українці й росіяни – різні народи, а Україна – не Росія!
Декан історичного факультету,
професор кафедри історії України Сергій Світленко
Міт № 4. «Фашистська» Україна.
Агресивна російська пропаганда пояснює «благородну» місію своєї окупаційної армії як звільнення «братського» українського народу від фашизму, від якоїсь неофашистської хунти. Логіка такого твердження вельми примітивна, тому легко засвоюється малограмотним і зомбованим російським вояцтвом. Отже, якщо «на» Україні одна державна мова – українська, державний прапор – жовто-блакитний, гімн – «Ще не вмерла України…», то при владі тут – однозначно націоналісти. А націоналісти, мовляв, це те саме, що й нацисти. Позаяк основним символом руху українських націоналістів сам Кремль визнає С. Бандеру, то між ним і нацистським керівництвом Німеччини ставить знак рівності. Німецьких же нацистів радянсько-російська пропаганда завжди називала чомусь фашистами (і важко знайти цьому раціональне пояснення). Через те, що сучасний політикум України в цілому визнає історичне значення С. Бандери у справі визволення українців, то кремлівські очільники власними вустами називають лідерів нашої держави фашистами. Будь-який професійний політолог чи історик у два прийоми поясніть, у чому принципова різниця між націоналізмом, нацизмом і фашизмом, але для чого такі тонкощі російському «гарматному м’ясу»? Отож, фашистська Україна – невже це правда?
Тлумачний словник російського же мовознавця С. Ожегова роз’яснює, що фашизм – це «ідеологія войовничого расизму, антисемітизму й шовінізму…, а також відверта терористична диктатура однієї пануючої партії, створений нею репресивний режим, спрямований на придушення прогресивних громадських рухів, на знищення демократії і розв’язання війни». Прочитаємо уважно цю дефініцію і дамо собі чесну відповідь: наскільки це відповідає суспільно-політичному порядку України з її багатопартійністю, регулярними і реальними виборами, прогресуючим громадянським суспільством, вшануванням демократичних цінностей? Взагалі не відповідає. Хоча б тому, що незалежна Україна не розв’язує війн, а лише захищає свій суверенітет. А хто розв’язує? Правильно, Російська Федерація, яка залишається імперією = СРСР і має державну шовіністичну ідеологію, терористичну диктатуру партії «Єдина Росія», що створила репресивний режим, спрямований на придушення прогресивних громадських рухів і на знищення демократії.
Україна бореться за свободу і демократію, тому не може бути фашистською за визначенням. Фашистським по суті є путінський режим, тому основним завданням світової демократії має бути його повалення.
Завідувач кафедри всесвітньої історії,
доцент Дмитро Архірейський
Міт № 5. Про подаровану незалежність України
Пропагандисти путінської Росії неодноразово стверджували, що 1991 р. в Україні було безкровно проголошено незалежність, що українці не вибороли своєї державності. Саме ця теза лежить в основі путінської брехні, що Україна є фейковою державою. Облуда кривавого диктатора сучасності побудована на замовчуванні/невизнанні невпинної боротьби українців за українську державність протягом XX ст. Бо саме цю боротьбу за національну державу українців в його системі цінностей визначено як фашистську/нацистську. Саме тому в його доктрині українських націоналістів прирівняно до фашистів та націонал-соціалістів. Заради ясності слід зауважити, що з термінологією на означення своїх ворогів у керівництва та мовлячих голів сучасної Російської імперії геть кепсько. Бо оголошуючи «денацифікацію» України, тобто нищення української нації, кремлівський режим відверто визнав необхідність геноциду українців. «За порєбріком» навіть не дають собі звіту, що таке завдання і є справжній нацизм. Верховний головнокомандувач Російської Федерації сьогодні проголо-сив кривавий похід проти українців, звинувачуючи їх в націоналізмі, спотворюючи його сутність та ціль.
Його злякало виконання українськими дітьми повстанської пісні «Батько наш – Бандера, Україна – мати!», в якій українська матуся тужить за сином, який героїчно загинув під час відсічі агресії московських зайд на українській (не російській!) землі, й утвердило його на думці, буцім-то в сучасній Україні владу захопили такі собі неофашисти-націоналісти. Захланість путінського режиму оформлено в яскраву обгортку агресивного «захисту» народів від націо-налістичних «карателів», що ніби-то над ними збиткуються. А тому московсь-кі зайди мусять виконати «гуманітарну» місію взяття під свою опіку неабияк «замордовану українськими фашистами» частину населення, яке в XXI ст. окрім російської не бажають знати й визнавати жодної іншої мови. При цьому кремлівський фюрер не згадує, що в РФ мешкають представники понад 200 етнічних спільнот (здебільшого неслов’янських), але при цьому обов’язковою/офіційною мовою для 85,7 % громадян є російська (за перепи-сом населення 2010 р. в РФ).
Путінське російське керівництво й московська пропаганда свідомо спотворюють поняття «геноциду», пов’язуючи його з начеб-то переслідуванням громадян України за мовною ознакою. Проте ці ідеологічні штампи були виготовлено ще в часи сталінського режиму, який насправді не цурався співпрацювати як у воєнно-політичному (спільна окупація Польщі у вересні 1939 р.), так і в економічному (постачання гітлерівській Німеччині сировини, пального, металів, сільськогосподарської продукції на суму майже 556 млн крб., що становило 40 % експорту СРСР в 1940 р.) просторах. Але пам’ять про цей ганебний період сталінської колаборації з Третім Райхом слід було випалити зі свідомості радянських людей по завершенні Другої світової війни. І тут дуже зручним об’єктом сталінської пропаганди став збройний опір УПА реокупації території України комуністичним режимом та ідеологія ОУН, що полягала в відновленні української державності, яку той самий режим збройною окупацією знищив протягом 1918–1921 рр. Для придушення ж антибільшовицького опору комуністичний режим цілеспрямовано застосував до українців політику терору голодом 1921–1923 рр., 1932–1933 рр., 1946–1947 рр. Хіба ці жертви не є плата за українську незалежність?
Ліквідація більшовиками УНР та означення території України як квазідержави УСРР (1919–1937), згодом перейменованої на УРСР (1937–1991), не означало знищення прагнення українців до відновлення справжньої демокра-тичної соборної самостійної держави Україна. По перше, на українських теренах протягом 1918–1923 рр. локально діяв партизанський рух на чолі з отама-нами, що являв собою військово-політичну владу на неконтрольованих більшовиками територіях. По друге, так само в Україні за Збручем 1920 р. було створено Українську Військову Організацію на чолі з полковником Січових Стрільців Євгеном Коновальцем, що мала на меті продовжувати збройну боротьбу за українську державність. Проте невдовзі стала зрозумілою неможли-вість збройної боротьби. Тому на заміну УВО було створено революційно-політичну організацію на засадах націоналістичної ідеології – Організацію Українських Націоналістів. Націоналізм – це ідеологія і напрям політики, що проголошує націю єднальною основою державотворення. Звідси й гасло «Україна – понад усе!». Тим самим українці як нація стверджують, що саме вони є повноправним джерелом політичної влади у своїй Батьківщині. При цьому поняття «українці» є результат самоідентифікації представників різних етнічних спільнот в Україні саме як державно-політична цілісність.
Український націоналізм ставив своїм завданням протистояти імперіям, які розподілили між собою українців, попираючи їхні етнічні та громадянські права. Вагомим кроком, що засвідчив основну мету українських націоналістів, стало проголошення 30 червня 1941 р. Акту відновлення Української Держави і створення українського національного уряду (Українське державне правління) на чолі з Ярославом Стецьком Попри наївну декларацію в цьому Акті про співпрацю з гітлерівською Німеччиною в боротьбі проти московської окупації, нацистський режим не бачив місця для суверенної України на геополітичній мапі Європи. Тому за кілька днів (4 липня 1941 р.) влада Третього Райху скасувала проголошений українцями Акт, а лідерів українських націоналістів Степана Бандеру та Ярослава Стецька за відмову у відкликанні Акту доправили до концентраційного табору Заксенгаузен, де вони перебували до 1944 р. Нацисти повсюди переслідували й страчували українських націоналістів. Так протягом 1941–1943 рр. було розстріляно 621 оунівця в Бабиному Яру в м. Київ. Для боротьби проти окупантів українських теренів українські націоналісти 1943 р. сформували об’єднану військову структуру – Українську Повстанчу Армію, яка спочатку ефективно чинила опір військам нацистської Німеччини та їх сателітам, а згодом комуністичному режимові (до 1960 р.). Збройний опір українців комуністичний режим зміг придушити.
Але не зміг придушити прагнення українців до основної мети – відновлення незалежної української держави. Вони продовжили опір комуністично-му режимові доступними беззбройними засобами. Так виник рух шістдесятників – рух української національної інтелігенції, опозиційний до совєтського тоталітарного державного режиму. Шістдесятники влаштовували різноманітні культурницькі заходи на захист національної мови та культури. Прикметно, що комуністичний режим від 1963 р. звинувачував шістдесятників у націоналізмі. Це дало підстави небайдужому українству оцінювати комуністичний режим як колоніальний для українців й гуртуватися вже в політичну опозицію до нього – дисидентство. Протягом 1960–1980-х рр. дисидентство в Україні мало щонайменше чотири течії: національно-визвольний рух, рух національних спільнот (киримли, євреї) за повернення на історичну Батьківщину, рух за свободу совісті та рух за соціально-економічні права.
В умовах моноідеології комуністичний режим діяльність дисидентів розг-лядав як кримінальний і репресивними засобами намагався ізолювати їх від суспільства. Проте історичні реалії насправді не зміцнювали, а розхитували внутрішньо-політичну ситуацію в совєтській державі, яка і по завершенні другої світової війни демонструвала імперіалістичну сутність й загрузла в десятилітній війні в Афганістані. Комуністичний режим СРСР на початок 1980-х рр. катастрофічно поступався в економічному розвитку країнам західної демократії. Проголошення політики «перебудови» не врятувало колоса на глиняних ногах від економічного краху, який потягнув за собою й суспільно-політичну кризу. Український національний рух дедалі відвертіше набував прихильність громадян совєтської України. А коли в серпні 1991 р. в комуністичному керівництві трапився черговий внутріпартійний заколот, українська громадськість за допомогою власних народних обранців зробила рішучий крок до проголошення Незалежності України.
Тож здобуття державної незалежності українцями стало результатом їх невпинної боротьби в різних формах і з свідомими самопожертвами впродовж майже всього XX ст. А фактом сформованості української нації є нинішня згуртованість громадян України різних етносів у боротьбі проти окупаційних військ сучасної Російської імперії, бо ж співаємо: «Станем, браття, в бій кривавий від Сяну до Дону, В ріднім краю панувати не дамо нікому».
Професор кафедри історії України,
Юрій Святець
Міт № 13. «Гетьман Іван Мазепа – зрадник»
 © https://www.bbc.com/ukrainian/blo47636816 |
Коли народ не має своїх героїв, коли він захоплюється чужими, його легше підкорити й уярмити. Тоді відбувається історична ерозія його свідомості й ідентичності, адже «своє» стає «чужим» і навпаки. Московія/Росія завжди вдавалася до таких маніпуляцій свідомістю українців, а її місцеві посіпаки, які нерідко зрікалися свого родового коріння, нехтували рідною мовою, віддалялися від власного народу і в обмін на соціальні й політичні преференції робили все, щоб служити чужим інтересам, роблячи наших героїв антигероями. Така історична доля спіткала гетьмана України Івана Мазепи (1687–1709), який в ході Північної війни перейшов на бік шведського короля Карла ХІІ і відтоді здобув історичне тавро «зрадника» та був навіть підданий анафемі російською православною церквою. Впродовж століть російський імперський режим постійно опікувався тим, щоб ці обвинувачення І. Мазепи були стійкими у суспільній свідомості і розправлявся з «мазепинцями» – послідовниками українського гетьмана – найжорсткішими методами. |
Розглянемо причини повстання Івана Мазепи проти Петра І, що дасть можливість з’ясувати, чи був український гетьман «зрадником». Це тим більш важливо, що в царському маніфесті від 1 листопада 1708 р. йшлося про те, що І. Мазепа повстав без будь-якої причини і нібито тому, щоб «Малоросійський край віддати в поработіння шведське і під іго поляків» (Шевчук Валерій. Просвічений володар. Київ, 2006. С. 233). Натомість українські першоджерела свідчать, що для повстання І. Мазепи проти Петра І були серйозні підстави. Валерій Шевчук детально реконструював їх на основі зазивного листа українського гетьмана від 10 листопада 1708 р., який відтворив за посланням Івана Скоропадського від 8 грудня того ж року. Стисло причини виступу І. Мазепи зводяться до такого. По-перше, це наростаюче свавілля московитів, які вели наступ на українські права і вольності, посилили пограбування українців, яких виганяли з міст, захоплених військами Петра І. По-друге, сильний удар завдавався по українській еліті, зокрема по генеральній старшині, полковниках, керівному складу Запорозького війська. По-третє, запорозьке військо мало відійти у минуле, а козацтво перетворитися на драгунів та солдат. По-четверте, московські «союзники» прагнули уярмити українство, а затим загнати в Московщину. По-п’яте, нестерпними ставали й відрядження українських військ «на монаршу службу», що посилилися в ході тривалої Північної війни. Прикметно, що український гетьман усвідомлював давність підступних намірів Москви, яка «здавна у замірах своїх злостивих постановила народ наш до згуби приводити» (Шевчук Валерій. Просвічений володар. Київ, 2006. С. 233–235). Чи можна вважати все вищезазначене віроломною зрадою Москви стосовно українського народу? Відповідь риторична!
Намагаючись розірвати ці московські пута щодо українства, Іван Мазепа здійснив спроби прийняти підданство шведського короля Карла ХІІ, не без підстав вважаючи такий варіант васалітету прийнятнішим для українців. Адже, як зауважував історик О. Оглоблин, І. Мазепа прагнув продовжити стару українську політичну традицію, освячену ще Б. Хмельницьким, який свого часу був союзником шведського короля Карла Х Ґустава. Це була ідея вільного союзу з великою європейською державою, яка не мала спільного кордону з Гетьманщиною, не зазіхала на її територію, визнавала Україну і вела тривалу війну проти Московії (Оглоблин Олександер. Гетьман Іван Мазепа та його доба. Друге, доп. вид. Н.-Й.; Київ; Львів; Париж; Торонто, 2001. С. 251). Виступаючи проти свого сюзерена Петра І, гетьман І. Мазепа мав солідний вік, численні титули й пожалування, переслідував не вузькі приватні інтереси, а прагнув захистити права, привілеї та вольності свого народу.
Український гетьман був не зрадником, а патріотом свого народу, який намагався унезалежнити Гетьманщину від Московії, модернізувати свою країну, яку бачив суверенною князівською державою з розвинутою системою української освіти, науки, книгодрукування та духовності. Все це розходилося з планами Петра І, який прагнув побудувати Російську імперію, де не було місця суверенній Гетьманській Україні. Сьогодні дух української свободи, як ніколи, пробудився в нашому народі, котрий не віддасть своєї незалежності новоявленим імперцям.
Професор кафедри історії України
Сергій Світленко
Міт № 14. Москва – ІІІ Рим
Месіанські амбіції виявлялися у свідомості росіян у різні історичні часи. Цьому сприяв історичний міф «Москва – ІІІ Рим», суть якого полягала в тому, що Москва була історичною спадкоємницею, власне, І Риму та ІІ Риму – Константинополя. Стисло розглянемо історичні передумови його виникнення. Достатньо пригадати, що традиція претендувати на києво-руську спадщину та «збирати під свою руку» різні землі зародилася ще в далекому ХІV ст., за часів Великого князя московського Івана І Калити (1325–1340). Тоді почали закладатися основи Московської централізованої держави. Великий князь московський Іван ІІІ (1462–1505) став уже претендувати на титул «Государя всієї Русі». Спочатку він приєднав Ярославське (1463) та Ростовське (1474) князівства, згодом Новгородську республіку (1478) та Тверське князівство (1485). Офіційно вважають, що 1480 р. Москва ліквідувала свою тривалу васальну залежність від Золотої Орди. За правління Івана ІІІ Московське князівство стало зазіхати й на землі Південної Русі–України. Пригадаймо, наприклад, Литовсько-московську війну 1500–1503 рр., коли Іван ІІІ став претендувати на всю «києво-руську спадщину» і повів боротьбу за Чернігово-Сіверщину. Задля утвердження претензій на спадкоємство від візантійських імператорів Іван ІІІ уклав шлюб із візантійською принцесою Софією Палеолог – племінницею останнього візантійського імператора Костянтина XI. Тоді ж з’явився і державний символ – герб у вигляді двоголового орла. Таким чином, виникнення міфу «Москва – третій Рим» мало свої зовнішньополітичні й геополітичні передумови.
Варто вказати й на духовно-релігійні передумови виникнення міфу. Свого часу Москва не визнала Флорентійську унію 1439 р., що мало наслідком розкол єдиної Київської митрополії (1448), а затим проголошення Московською православною церквою автокефалії (1458). Як відомо, це сталося незабаром після падіння Константинополя (1453). За цих історичних обставин Велике князівство Московське почало утверджувати себе першорядним духовним центром православ’я, що теж потребувало додаткового ідеологічного обґрунтування.
Тому наприкінці ХV – на початку ХVІ ст., чернець Філотей висунув ідею Москви як ІІІ Риму, яка обґрунтовувала думку про всесвітньо-історичне значення Москви, кажучи словами професора Бориса Крупницького, «як єдиного незалежного центру для всіх слов’янських і православних держав і взагалі для цілого християнства». Щоб утвердити месіанську роль Москви на початку ХVІ ст. створювалась легенда про родовід московських князів нібито від часів римського імператора Августа, зокрема від його двоюрідного брата Пруса. У московській конструкції третього Риму особливу роль відводили Києву, який в очах Москви ставав ідеологічним і генеалогічним посередником між ІІ і ІІІ Римом (Теорія ІІІ Риму і шляхи російської історіографії. Мюнхен, 1952. С. 6, 7).
Теорія ІІІ московського Риму стала ідеологічним й політичним підґрунтям й ментальним дороговказом для історичної експансії Москви, офіційною доктриною Московської (Російської) держави та її православної церкви. В цій теорії повною мірою задекларовано месіанську роль Московії (Росії) не тільки у Східній Європі, а й у світі в цілому. За часів московського царя Івана Грозного (1533–1584) московські володіння вийшли за межі так званої «великоруської» етнічної території. На сході й південному сході Москва приступила до загарбання величезних територій, що раніше належали Золотій Орді. Агресивну зовнішню політику Московія проводила на західному й південно-західному напрямах, ведучи боротьбу з Великим князівством Литовсько-Руським, до складу якого входили й українські землі. За цих обставин теорія Москви як ІІІ Риму мала велике значення для ідеологічного підкріплення зовнішньополітичної експансії і перетворилася на офіційну ідеологію Московської держави і її православної церкви. Втім уже «Смута» початку ХVІІ ст. завдала неабиякого удару по теорії Москви як ІІІ Риму, викрила неспроможність цього історичного міту. В другій половині того ж століття названу теорію відновили і її опанували широкі верстви московської людності (Див. детальніше: Оглоблин Олександер. Московська Теорія ІІІ Риму в ХVІ–ХVІІ стол. Мюнхен, 1951. С. 31–44). Втім наступні століття теж неодноразово спростовували цю мітотворчість.
Ідея Москви як ІІІ Риму в тій чи іншій формі виникала в різні періоди російського минулого, утверджуючи москвоцентричний підхід до історії Східної Європи, продукуючи месіанське бачення Москви як вершителя історичних доль різних народів. Зазначений підхід особливо небезпечний в наш час, коли Російська Федерація вважає за можливе розв’язувати криваві військові конфлікти, що приймають такі людиноненависницькі, варварські форми, як широкомасштабна війна проти незалежної України. Весь вільний цивілізований світ має зупинити російського агресора.
Професор кафедри історії України
Сергій Світленко
Міт № 16. «Передача» Криму Україні – «подарунок» Микити Хрущова
Від початку 1990-х рр. червоною ниткою російської пропаганди проходить ідея, що М. Хрущов, будучи керівником Радянського Союзу і комуністичної партіЇ, у 1954 р., на честь так би мовити 300-річчя «возз’єднання України з Росією», своїм рішенням передав Кримську область зі складу РРФСР до складу Української РСР.
Факт же полягав у тому, що передача відбулася з причин складних соціально-економічних умов життя населення в Криму в повоєнний період. До того ж прикметно, що це рішення ухвалювалося за ініціативи кримських керівних структур, за повної згоди на це керівництва РРФСР та УРСР. Суть полягала в тому, що Крим, у результаті депортації у 1944 р. значної частини його населення, а саме кримських татар, болгар, греків та представників інших народів, що споконвіку проживали на цій території і були добре прилаштовані до місцевих кліматичних умов, успішно працювали у аграрному секторі, чим забезпечували потреби півострова в продуктах харчування, не міг компенсувати завдані втрати. Тож у Криму мав місце значний дефіцит продуктів харчування. Російська Федерація не могла його ліквідувати. Така ж ситуація спостерігалася і в промисловості. На відміну від УРСР та й всього СРСР, де за офіційними даними, економіка була відновлена за 1946–1950 рр., у Криму вона становила лише 80 % довоєнного рівня. Все це відчували повсякденно російські переселенці, які становили абсолютну більшість населення області. Крім того, після війни тут отримали земельні ділянки і оселилися старші офіцери та генерали Червоної армії. Вони також, замість очікуваного «солодкого життя» у курортному регіоні, відчували постійний дискомфорт. Це ж добре розуміло керівництво області і «столиці» Чорноморського флоту – Севастополя. Тобто і соціально-економічна ситуація в області, і загальні настрої більшості населення півострова вимагали вирішення ситуації. В той же час у сусідній – Херсонській області, тобто, в Українській РСР, соціально-економічна ситуація була помітно кращою. Тож у середовищі кримчан визрівала думка про передачу їх області до складу більш забезпеченої України. Така ідея була доведена обласними керівниками до керівництва Президії Верховної Ради РРФСР, яке не заперечувало. Президія Верховної Ради СРСР також не була проти. Лише було рекомендовано звернутися безпосередньо до Президії Верховної Ради УРСР. Керівництво Української РСР позитивно відгукнулося на таку пропозицію.
|
У лютому 1954 р. відбулося засідання Президії Верховної Ради СРСР, на якому були присутні керівники СРСР, УРСР і РРФСР. На засіданні тодішнім головою Президії Верховної Ради Російської Федерації було зазначено, що економіка Кримської області тісно повʼязана з економікою Української РСР, і з географічних та економічних міркувань передача області до її складу є доцільною й відповідає загальним інтересам Радянської держави. В обговоренні питання взяли участь члени Президії Верховної Ради СРСР та її Голова К. Ворошилов. 9 березня 1954 р. було опубліковано Указ Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 р., за яким Кримську область перепідпорядковано зі складу РРФСР до складу УРСР. Адже відповідно до тодішнього законодавства змінити існуючі межі республік за їхньою обопільною згодою могла тільки Верховна Рада СРСР. Таке рішення відповідало законодавству РРФСР, УРСР і СРСР та нормам міжнародного права. |
Отже, перепідпорядкування 1954 р. Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР було продиктуване об’єктивними причинами, насамперед соціально-економічного характеру, і відповідала інтересам Радянського Союзу. Процедура відбулася за згодою як керівництва СРСР, РСФСР та УРСР, так і більшості населення півострова. Російський історичний міф про те, що це був нібито «дарунок» М. Хрущова, не витримує наукової критики і є елементом російської інформаційної війни проти України.
Професор кафедри історії України
Олександр Нікілєв
ІНФОРМАЦІЙНЕ ПОВІДОМЛЕННЯ
